Історія Буковини зберігає безліч трагічних сторінок, одна з яких – це долі тих, які стали жертвами радянських репресій. Після Другої світової війни чимало українських військових та цивільних із Буковини опинилися в таборах ГУЛАГу. Їхні імена замовчували, а спогади про них передавали пошепки. Хто вони були, де відбували покарання і що ми знаємо про тих, хто повернувся або не повернувся додому? Сьогодні, коли Україна знову бореться за свободу, повернення пам’яті про цих людей стає актом справедливості та вшанування, пише yes-chernivtsi.com.ua.
Три долі однієї родини: як радянська каральна машина знищувала будь-який спротив
Система радянських репресій була не просто жорстокою: вона була всеохопною. Кожен, хто хоч трохи виходив за рамки радянської ідеології, ризикував опинитися за ґратами, у таборі чи навіть не дожити до суду. Особливо нещадними були військові трибунали. Вони не знали жалю до “ворогів народу” – членів ОУН та УПА, до тих, хто мав з ними бодай найменший зв’язок. Трагічна історія родини Григоряків із села Мариничі на Путильщині – яскраве і болісне свідчення того, як репресивна машина перемелювала долі, покоління й цілі родини.
Григоряк Микола Якович 1893 року народження служив дяком у сільській церкві. У повоєнний час священнослужителі та церковні діячі часто підозрювалися у “ворожій агітації” або підтримці націоналістичного підпілля. Його заарештували 16 березня 1953 року співробітники управління МДБ у Чернівецькій області. Формальне звинувачення – зв’язки з ОУН та пособництво воякам УПА, хоча на той час активних дій УПА на Буковині вже не було. 15 травня того ж року військовий трибунал МВС засудив його до 25 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення політичних прав із конфіскацією майна. Миколу Григоряка відправили у сумнозвісний Дубравлаг у Мордовській АРСР – один із найбільших ГУЛАГів на території СРСР.
Разом із батьком репресована була і дочка Марія. Жінка мала лише семикласну освіту, але цього було достатньо, щоб звинуватити її в участі у “ворожій діяльності”. Її також засудили до 25 років таборів і відправили в те саме місце. Однак і цього радянській системі здавалося недостатньо. Племінницю Миколи Яковича, Клавдію, також ув’язнили. Вона була секретарем сільради, активною комсомолкою і мала ту ж семикласну освіту. Її засудили на тих самих підставах – зв’язок з ОУН і сприяння УПА. Покарання – ті ж 25 років, які вона відбувала у Тайшетлагу Іркутської області. Звільнили її в липні 1956 року, а реабілітація настала тільки в 1992-му.
Марію звільнили 9 травня, у День Перемоги, після смерті Сталіна. Однак офіційна реабілітація відбулася лише в березні 1992 року. У той же день був реабілітований і її батько Микола Якович.
Три репресовані долі з однієї родини – символ того, наскільки глибоко й несправедливо радянська система зачіпала людські життя. Безсудні звинувачення, табори, десятиліття страху і приниження, а потім – запізніла, мовчазна реабілітація.
Боротьба без зброї: долі вояків УПА
У чернівецьких архівах серії «Реабілітовані історією» зберігаються справи про сотні буковинців, засуджених за участь у збройному або інформаційному опорі радянській владі. Частина з них – вояки УПА, які діяли на Північній Буковині в останні роки війни та після 1944 року. Багато з них не мали можливості організувати масштабні бойові акції, як на Волині чи в Карпатах, але все одно залишалися підпільниками.
Деякі переховували повстанців, носили листівки, ховали зброю. Сам факт співпраці чи навіть знайомства з представниками ОУН/УПА ставав підставою для арешту. Судові рішення виносилися на основі доносів, часто без права на захист. Такі справи збереглись в архівах СБУ та згадуються у краєзнавчих публікаціях.
Більшість засуджених вирушали до Сибіру або на Північ Росії – табори Комі, Воркута, Магадан. Їх тримали окремо, намагалися психологічно зламати, використовували як «антисоціальний приклад». Проте навіть у неволі буковинці зберігали гідність. У таборах існували гуртки повстанської культури, видання самвидаву, підпільна література.
Вижити та пам’ятати: правда про репресії на Буковині
Влітку 2024 року Чернівецьке обласне товариство політвʼязнів та репресованих відзначило 30 років із дня створення. За цими цифрами – тисячі людських трагедій. А ще дві особисті трагедії у родинах, жінки з яких й досі відстоюють повернення правдивої історії.
Ользі Анич із Вижниччини було всього пів року, коли в 1944 році за її мамою прийшли енкаведисти. Звичний ранок перетворився на початок багаторічного пекла. Ольга згадує, що шість тижнів їх везли в товарних вагонах – разом із дітьми, старими, хворими. Люди вмирали від голоду й холоду. Тих, хто не дожив до кінця поїздки, викидали з вагонів на зупинках.
Їх висадили в глухому Комі-Перм’яцькому окрузі. Жінок із дітьми поселили у старій конюшні серед тайги. Мама Ольги працювала на лісоповалі – тільки тоді родина отримувала 400 грамів хліба. Ольга Григорівна пригадувала, що мама приходила змерзла, голодна. Діти виживали тим, що ходили по хатах і просили хоч щось поїсти. Вона ходила до школи в старій фуфайці й онучах. І коли хтось подарував дитині подерті кирзові чоботи – це було неймовірне щастя! У вісім років вона вперше скуштувала булочку…
У рідну Вижницю Ольга повернулася аж у 1968 році. Тепер вона – голова Вижницького районного товариства політв’язнів і репресованих. Її чоловік Іван також зазнав репресій. Разом вони уже більше шістдесяти років.
Жінка багато розповідає про пережите, бо розуміє: мовчати – значить дозволити повторення. Особливо вона цінує зустрічі зі школярами, до яких доносить правдиву історію, яку пережила особисто.
Галина Бойко, нинішня голова обласного товариства репресованих та політв’язнів, також із родини репресованих. Її мати була членкинею ОУН. І коли у 1991 році, коли товариство репресованих створювалося, не всі відважилися вступити. Багато людей боялися. На підсвідомому рівні було переконання: краще мовчати. Але згодом кількість зросла до 10 тисяч. У 2024 році живих залишилося 330…
За три десятиліття своєї діяльності товариство зробило чимало для того, щоб відновити історичну правду: організовувало мітинги за незалежність, оприлюднювало прізвища катів, шукало могили вояків УПА, ставило хрести й каплички на честь борців.
За два слова – 10 років Сибіру: історія родини Штефуряків
У першій половині ХХ століття мільйони стали жертвами політичних репресій. У тюрмах і таборах вони відбували покарання просто за те, що були українцями. Тоді з Буковини депортували майже дві тисячі сімей. Однією з таких була родина Марії Штефуряк із Путильщини. Сім’ї довелося пережити неймовірні випробування через те, що її батько колись на вулиці сказав знайомому товаришеві: “Слава Україні”. Той мовчки почув і передав цю фразу керівництву. Уже за кілька днів батька заарештували та засудили на 10 років таборів.
Марія згадує, як місяць їхали в дірявих вагонах до далекого Сибіру, де доводилося жити у холодних бараках і працювати на кедровому лісоповалу. Навіть у засланні вона була старанною – це допомогло їй отримати місце у швейному училищі та знайти роботу.
Попри утиски й жорстокість карателів, люди не втрачали любові до рідної землі, співали пісні про Україну, пам’ятали свої традиції. “Україно, Україно, ми за тебе терпимо, ми за тебе, рідна ненько, життя своє віддамо”, згадувала Марія слова, що допомагали вижити.
Сьогодні, як і 80 років тому, на рідну землю ступила нога ворога. І зараз так само безжально катують людей – лише за любов до України. Та Марія Олексіївна переконана: українці вистоять і переможуть, бо історія вчить нас цінувати свободу і боротися за неї до кінця.
У 2023 році її син Микола Штефуряк відновив на історичному місці в Усть-Путилі єдину в області криївку-музей. Вона сьогодні є справжнім паломницьким місцем для патріотів, гостей краю. Для туристів та дітей, які з екскурсіями приходять до символічного пагорба. Тут він розповідає історії повстанців, які віддавали життя за Україну і вчить молоде покоління, що ми маємо не лише цінувати їхній подвиг, а й продовжити його. Бо поки ворог вривається в хату, не маємо права бути слабкими.