Повномасштабна війна принесла на Буковину не лише тривоги й втрати, а й історії надлюдської витримки та повернення з найстрашнішого – полону. За офіційними даними, тисячі українських військових залишаються в руках ворога, пише yes-chernivtsi.com.ua, серед яких є і жителі Чернівецької області. Проте є ті, хто вижив і повернувся – виснажені, змінені, але живі. Їхні історії – це свідчення нелюдських умов, які довелося пережити, і сили, що дозволила їм вижити. Ми зібрали розповіді буковинців, які пройшли через полон, щоб зберегти їхні голоси – щирі, болісні, але сповнені гідності. Бо герої сьогодні – серед нас…
Став батьком у полоні
У червні 2025 року 25-річний військовий із села Зарожани на Буковині Максим Мозолюк вперше почув голос свого сина Артура. Про зворушливий момент спілкування Максима з родиною стало відомо з відео, опублікованого Офісом омбудсмана у Facebook. На ньому – емоційна розмова військового з дружиною, в якій він вперше дізнається, що став батьком хлопчика.
Максим із дитинства мріяв стати військовим. Після школи вступив до навчального закладу у Львові, де здобував військову освіту. За два роки до повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му хлопець підписав контракт зі Збройними силами України. Служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Максим брав участь у бойових діях на найгарячіших напрямках. Востаннє приїжджав додому у березні 2023 року на похорон бабусі. Під час короткої відпустки він дізнався, що стане батьком.
У червні 2023 року зв’язок із Максимом обірвався. Родина й побратими не мали жодної інформації про його долю майже рік. Лише згодом у село надійшла офіційна звістка – він у російському полоні. Усі ці місяці зв’язку з ним не було. Окупанти забороняли листування, телефонні розмови та будь-який контакт із зовнішнім світом.
Після звільнення Максим схуд у полоні до 54 кілограмів. У нього досі в тілі уламок снаряда, який медики намагаються видалити. Зараз він проходить медичну реабілітацію: лікується, набирає вагу, поступово відновлюється фізично і психологічно. Його історія вже стала прикладом незламності, любові до родини та відданості Україні.
Шість днів у ворожому окопі і майже два роки у полоні
Віталій Даниловський із села Веренчанка на Буковині провів майже два роки у російському полоні. У 2023 році під Бахмутом його поранили під час бойового завдання, і в несвідомому стані він опинився в руках ворога. Додому Віталій повернувся в березні 2025 року. Однак навіть після повернення чоловік довго не міг повірити, що все це – не сон.
Віталій вступив до Збройних сил України за контрактом, попри те, що був батьком трьох дітей і мав підстави для відстрочки. Служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Після підготовки став стрільцем, згодом – гранатометником.
У полон потрапив у боях під Бахмутом. Шість днів він провів у окопі з росіянами, не маючи змоги встати. Коли зміг пройти кілька кроків, його доправили до лікарні, де провів понад дев’ять місяців. Після лікарні його перевели до в’язниці, де утримували ще 11 місяців.
У полоні Віталій почав працювати – встеляв асфальт, бо робітників били менше. У 2024 році Віталій був сьомим у списку на обмін серед 580 полонених. Його вивезли з російської в’язниці через Білорусь. Переліт до України тривав добу.
Після реабілітації Віталій повернувся на рідну Буковину. і поступово адаптовується до мирного життя. Попереду – відновлення, психологічна підтримка і спроба жити без жаху, який пережив.
Катування, допити та повернення додому
Молодий, але вже досвідчений військовий із Буковини Михайло Загарія провів у російському полоні 59 днів. Його катували, били, двічі викреслювали зі списків на обмін, змушували принижувати себе на камеру. Усе тому, що він відмовлявся зрадити Україну.
Восени 2022 року, майже через вісім місяців після початку повномасштабного вторгнення, Михайло потрапив у полон на Донеччині.
Вороги хотіли його добити, але життя врятував один із загарбників. Його життя пощадили лише тому, що він міг дати важливу інформацію.
Михайла доправили в окупований Донецьк. Два тижні тримали в підвалах. Там били гантелями по спині, катували струмом, змушували записувати пропагандистські відео. Погрожували, маніпулювали, переконували, що Україна більше не існує. Родині Михайла сказали, що він загинув, але пізніше його впізнали на відео – по голосу та одягу.
Після підвалів Михайла перевели до лікарні. Чоловіку запропонували підписати документи про відмову від служби, щоб потрапити в обмінні списки. Він відмовився. Після трьох пересадок, прольоту через Білорусь, і останнього погляду на російські тіні, Михайло побачив синьо-жовту ручку на українському боці кордону і зрозумів, що вдома.
Місяць під танком і майже рік у полоні
Під час останнього бойового завдання буковинець Дмитро Чучко був змушений місяць жити під танком, ховаючись від російських військових. У нього були поранення та обмороження обох ніг – їх ампутували вже в полоні. Спершу Дмитра відвезли до госпіталю в Криму та казали, що його обміняють, однак майже рік він провів у двох колоніях Росії, де українських військових катували фізично та психологічно.
Дмитро, відомий під позивним «Шевченко», пішов на службу на початку повномасштабного вторгнення, аби захищати рідну землю. За час війни воював на Харківщині та Сумщині, іноді виконуючи завдання за кількасот метрів від лінії фронту.
Три доби Дмитро перебував без свідомості, а коли отямився, доповз до танка, де знайшов тіло побратима. Під танком він прожив ще місяць. Обморожені та поранені ноги намагався врятувати, наклавши турнікети, які не знімав увесь цей час.
Згодом він потрапив у полон до росіян. Один із них, який розмовляв українською, пообіцяв не вбивати, бо за Дмитра можна було отримати підвищення. Полоненому надали воду, їжу і знеболювальне, після чого відвезли на місце дислокації, а потім у госпіталь у Криму, де йому ампутували ноги. Після лікування Дмитра направили у слідчий ізолятор в Таганрозі, де він провів близько місяця. Там суворо забороняли рухатися й розмовляти, за порушення били або катували струмом.
1 вересня полонених перевезли до СІЗО Пермської області. Там умови стали гіршими: полонених змушували пересуватися на руках і колінах, часто били палицями та електрошокерами. Щодня вмикали російську пропаганду, примушували співати гімн Росії по сім разів на добу. Пораненим дозволяли лише стояти або стояти на колінах, пізніше лікарі домоглися дозволу сидіти.
Їжу давали тричі на день: гнила картопля і напівсирі крупи. Їжі було мало, тож виживання було надзвичайно важким. 14 січня 2025 року Дмитра і ще кількох поранених підготували до обміну. Їх одягли в мішки, зв’язали руки, посадили у літак, який через чотири години доставив до Білорусі. Звідти швидкі допомоги доставили їх до України.
Через місяць після звільнення він зустрівся з рідними. Саме згадки про сім’ю допомагали пережити найтяжчі моменти полону. Дмитро лікувався у кількох регіонах України, тепер мріє про те, щоб опанувати протези та стати на ноги.
Пам’ять і визнання: як Буковина вшановує полонених
Повернення з полону – це початок нового етапу, не менш складного за сам полон. Буковинці, які пережили ув’язнення, зіштовхуються із проблемами адаптації до мирного життя, відновленням здоров’я, відновленням сімейних зв’язків. Часто пережите залишає глибокі психологічні травми.
Багатьом допомогу надають волонтерські організації, державні програми та психологи. Важливим кроком є повернення до роботи або навчання, відновлення соціальної активності.
У Чернівцях проходять зустрічі та клуби підтримки колишніх полонених, де люди можуть поділитися своїми історіями, отримати допомогу і знайти однодумців. Ці спільноти стали для багатьох справжньою сім’єю, що допомагає знайти гармонію після жахів війни.
Також в області створено кілька ініціатив для вшанування колишніх полонених. Це і меморіальні дошки, і публічні заходи, і виставки, що розповідають про їхню боротьбу і повернення. Державні та громадські організації активно підтримують програми допомоги колишнім полоненим, включно з медичною і психологічною реабілітацією, соціальним працевлаштуванням.
У школах та університетах з’являються уроки, лекції та проєкти, які розповідають про героїзм і стійкість полонених. А в місцевих медіа часто виходять матеріали з їхніми інтерв’ю та історіями. Буковина пишається своїми героями, які пережили полон і повернулися, аби будувати мирне майбутнє.